Russland und die Ukraine. Verflochtene Biographien und Geschichten.

Нова монографія Андреаса Каппелера є подвійною біографією подружжя Єфименків: історика Олександри та етнографа Петра, вписаною до напрочуд широкого кола проблем: історії пізньої Російської імперії, місця жінки в гуманітарних науках, ролі етнічного походження у науковій праці, логіки і парадоксів посмертної історіографічної присутності. У книжці присутній важливий методологічний аспект асиметричних відносин і переплетеної історії (Histoire croisée). Насправді перед читачем постають більше аніж одна проблема і це не лише переплетення біографій та історій (Петро Єфименко (1835 – 1908) – український народник, історик і етнограф («юнак із глибокого Півдня»), засланий на Північ за революційну діяльність; Олександра (Ставровська) («дівчина із далекої Півночі») Єфименко (1848 – 1918) – росіянка, уродженка Архангельської губернії, що реалізувалася як етнограф російської Півночі і український історик). Над Олександрою Єфименко, як до речі і над Миколою Костомаровим, буде тяжіти означення «російський та український історик та етнограф» - це великі суперечності імперського минулого, інтелектуальної співпраці. Єфименко, чи ото як її називали в українському середовищі «Єфименчиха», так і не сприймалася повноцінно в українських національних колах, хоча була авторкою низки вагомих досліджень і одного із перших національних синтезів української історії. Перша жінка доктор історії в Російській імперії не сприймалася із інших причин з гендерної і з освітньої (Олександра закінчила лише гімназію). У книжці немов непомітно для Автора, однак виразно присутній і географічно-етнологічний чинник. Саме знайомство майбутнього подружжя, пов’язувалося із етнографічною діяльністю на північній російській периферії, де етнографічний матеріал поширював чи спростовував масу гіпотез і «міфів» про «волелюбну Північ», «жіночу незалежність», «селянське землеволодіння», а етнограф мав до діла і неросійські народи, що сусідили із росіянами. Переїзд подружжя в Україну (Чернігів з 1876 р., а потім Харків, де родина осіла з виїздами з 1907 р. до Петербургу) змінив сферу зацікавлень. І Олександра, і Петро прислужилися українській історіографії, ставши частими дописувачами часопису «Киевская старина», основного видання українських істориків наприкінці ХІХ ст. Великим досягненням подружжя були дослідження з історії гайдамацького руху, де знову на кін виходили мультикультурні та соціальні суперечності (гайдамаки-шляхта, селяни-євреї). Основним творчим доробком Олександри Єфименко – стала її «История украинского народа» (подружжя Єфименків не говорили українською між собою і з оточенням, однак були впевнені у перспективності української мови). «История украинского народа» - історія багатьох суперечностей та конкуренції передусім саме через переплетеність історичного процесу росіян і українців, однак з дуже істотним соціальним чинником, що робило працю важливою і в «ранньому Радянському союзі». Однак саме ця праця показувала російській інтелігенції – український історичний процес, хоч і пов’язаний із імперською історією, але окремий і інакший. Ретельне і провокативне міждисциплінарне дослідження Андреаса Каппелера продовжує й розвиває його попередні розвідки з проблематики багатоетнічності Російської імперії та історії українського національного руху. Книжка проф. Каппелера, поза сумнівом, заслуговує на українське видання (нагадаємо, що уже були видані українською його книжки «Росія як багатонаціональна імперія», «Мала історія України» та упорядкований ним збірник статей «Україна. Процеси націотворення»).